11.02.14

Володимир Кметик: Новітню русифікацію започаткувало телебачення

Україна Молода. Номер 048-049 за 25.03.2011
автор: Валентина САМЧЕНКО


Згадка про дитяче телебачення у нас — трохи не моветон. Бо всі нібито розуміють, що воно має бути, і в законах є рядки про пріоритетність таких програм. Але насправді їх — мізерна кількість, а на загальнонаціональних рейтингових каналах дитячі проекти якщо й виходять, то або раз–двічі на тиждень, або по буднях годині о 7–й ранку. Про те, що в Україні є україномовний дитячий канал — для глядачів до 14 років, знають не всі. І у першу чергу тому, що канал розповсюджується через супутник і в кабельних мережах. Потенційно «Малятко–ТБ», що в ефірі з 1 серпня 2009 року, можуть дивитися лише 3,5 мільйона глядачів. Про дитяче ТБ і телебачення загалом ми говоримо з директором і власником каналу Володимиром Кметиком — досвідченим телевізійником, який керував Львівською телекомпанією, був заступником керівника Держтелерадіо, віце–президентом НТКУ.

 

Не для рівня «любителів пива і сосисок»

— Пане Володимире, чому в програмі вашого каналу немає найвідоміших розрекламованих мультфільмів останніх років, наприклад, «Історій іграшок»? Недостатньо грошей, щоб їх закупити?

— У нас десь 50 на 50 нових і старих мультфільмів. Наприклад, серіал «Сандокан» 2010 року випуску, сучасні «Зорро», «Гладіатори». Розрекламованих блокбастерів не показуємо насамперед тому, що їх випускають максимум два–три на рік. Ми б могли їх закупити, але, на наше переконання, показ двох годин такого продукту суттєво не позначиться на рівні глядацьких симпатій нашої аудиторії.



— Яку рейтингову планку поставив для себе телеканал?

— Ми хочемо, щоб нас дивилася кожна третя сім’я в Україні. Як і для будь–якого комерційного каналу, для «Малятка» є важливими рейтинги, оскільки ми виживаємо за рахунок реклами. Але основне завдання нашого телеканалу — сформувати середовище спілкування. Нині є надзвичайно багато анімаційної продукції, де немало жорстоких сцен. У деяких країнах вважають, що такі мультики можна показувати дітям, в інших щодо цього є обмеження. Багато сучасних мультфільмів, які показують інші канали, розраховані на певний рівень розвитку — нижче середнього, грубо кажучи, на любителів пива і сосисок.

Ми вважаємо, що дитячу аудиторію треба виховувати добром, зокрема класичними мультфільмами: про хлопчика Нільса та диких гусей, Алісу з країни чудес, Карлсона тощо. І ми показуємо не куці радянські анімаційні фільми про цих героїв, а якісніші, професійніші, адаптовані до потреб виховання дітей. Це — справжні серіали по 26—52 епізодів від європейських виробників, а не ті, які були виготовлені у СРСР за принципом «наш отвєт Чемберлєну». Вони — ексклюзивні для українського глядача, якого раніше штучно відлучали від такої анімаційної продукції. Якщо хочете, ці мультфільми в нашому ефірі — це своєрідна компенсація втраченого для набуття нинішніми глядачами нових цивілізаційних і культурних якостей.

Основна проблема сучасного телебачення — це конфлікт між бізнесом і культурою. В Україні домінує бізнесова складова. Понад усе (для більшості каналів) — рейтинг. Ми вважаємо, що культура має бути на першому місці. І потрібен час, аби сформувати певні культурні цінності.

Написав сценарій українською — звільняйся!

— Перед запуском каналу ви говорили про бажання співпрацювати з кількома транснаціональними телекорпораціями «на бартерних умовах». Із кимось співпрацюєте за такою схемою?

— Зараз ми закуповуємо мультфільми у німецьких, італійських, британських компаній, працюємо із Сінгапуром та Китаєм. Щодо «бартеру», то мова, насамперед, про певну співпрацю, або ж кооперацію в питанні виготовлення телевізійної продукції. На жаль, поки що ми не держава–нація. Ми — держава споживачів. Яку співпрацю ми можемо запропонувати зарубіжним виробникам анімаційної продукції? У нас практично вимирає анімаційна школа. Нові технології виробили нові підходи, а нашим спеціалістам в Україні немає де навчитися. Ще п’ять–шiсть років — і твердження про непересічний потенціал української анімації плавно перекочують у площину легенд і навколомистецьких байок...

— Компанія «Фрески», яку ви очолюєте, створила анімаційний фільм «Лис Микита». Американці на мультфільмах заробляють великі гроші. Ви задоволені прибутками від анімаційної постановки твору Івана Франка?

— Кожна американська компанія–виробник мультфільму наперед розробляє план фінансових надходжень від свого товару: стільки–то від прем’єрного показу, стільки — від показу на телебаченні, реалізації тематичних іграшок тощо. В Україні на виробництві мультфільму заробити неможливо. Бо, наприклад, його легко і запросто можна знайти в інтернеті — ліцензовані диски купує дедалі менше людей. Авторські права на практиці не захищені. І взагалі, ми повинні відійти від порівнянь української та американської індустрії. Бо США — це особлива країна з неповторною кіноіндустрією. Для нас значно ближчим є приклади Гвінеї–Бісау, Мозамбіку чи Буркіна Фасо. Хоча варто було б тягнутися до таких країн, як Франція, Німеччина або хоч би Польща чи Угорщина. Головна проблема сучасної України в тому, що держава не підтримує розвиток своєї культури або заганяє її у наперед неконкурентні умови. Для посадовців обов’язок плекати і пропагувати національну культуру є дратівливою незручністю, яка трансформується у «правильну» декларацію з нагоди того чи іншого національного свята, — і не більше.

— Хтось, крім Першого Національного, купив «Лиса Микиту»?

— Наш мультфільм від початку був розрахований на українського глядача. Мета цієї анімаційної роботи — популяризація української мови за допомогою сучасних засобів. Перший Національний купив, показав, але... не розрахувався. Комерційні ж канали україномовний такий вітчизняний продукт, очевидно, не цікавить.

— Для загальнонаціональних каналів закон регламентує наповнення ефіру щонайменше 75 відсотками україномовної продукції. Чому, на вашу думку, телемовники не виконують нормативів?

— Вважаю, ця норма помилкова: не може канал бути двомовним. Нехай буде один україномовний, інший — російськомовний. (Якщо пропорційно до кількості людей, які живуть в Україні, то три чверті каналів — українською, 25 відсотків — російською). Нинішня ситуація з мовними квотами схожа на ту, що склалася навколо заборони алкоголю на ТБ. Достатньо пустити її в ефір після певної години, і бій Кличка навіть у вранішньому ефірі всі дивляться через призму марки відомої горілки.

Ще одна причина — телеменеджери і люди, які впливають на політику у сфері телевізійного мовлення. Це здебільшого не громадяни України, не українці, для них наша культура є чужою, а то і не прийнятною.

Наприклад, зовсім недавно кваліфіковану людину звільнили з державного телеканалу, бо сценарій програми був написаний... українською мовоою. Новий керівник, який невідь–звідки взявся в Україні, вважав це образливим для себе, і зажадав звільнення того, хто створює йому такі незручності в роботі. То про яку квоту для української мови в ефірі ми говоримо?

Зверніть увагу, зараз здебільшого українською мовою проект тільки називається.. А далі — все у стилі Штепселя і Тарапуньки: першого — багато, а другий, як правило, хохол–придурченко. І найближчим часом сподіватися на зміну ситуації навряд чи можна.

— Історія сучасного українського телебачення мала приклад рейтингового україномовного телеканалу — «плюси» часів Олександра Роднянського. На вашу думку, чому і цей канал тепер не той, і ніякий інший не пішов таким самим шляхом?

— Як на мене, генеза телеканалу «1+1» є реакцією власників каналу на внутрішньополітичні події в Україні. У середині 1990–х років ще залишалися настрої на створення української держави. А зараз сформована атмосфера зневаги до всього українського, відповідно, і власники каналів пристосувалися до цієї тенденції.

Сподіваємося, будуть власні програми

— Свого часу ви виступили проти ліцензування в Україні телеканалу «Інтер», у Львові він навіть на певний час зникав з ефіру. Якби на початку 1990–х з українського телеефіру зовсім зникли російські програми, ситуація в Україні могла б скластися інакше?

— Тоді я вважав, що ліцензування «Інтера» в Україні є винятково антиукраїнською дією щодо й Української держави, й української культури. Був переконаний, що це стане першим кроком новітньої русифікації незалежної України. На жаль, не помилився. Зараз маємо протести діячів української культури проти русифікації інформаційного простору, але вони залишаються без відповіді.

— Коли ви створювали дитячий канал, сподівалися на підтримку держави?

— Ми б хотіли її мати. Але, щоб перебувати в емоційному балансі в Україні, треба щонайменше сподіватися на державу. І раніше не було надто з ким вести переговори, і зараз немає.

— Ви казали, що для адаптації формату дитячого мовлення щорічно потрібно щонайменше три мільйони доларів. Відтоді цифри не змінилися?

— Три мільйони — це мінімальні кошти, яких потребує телеканал. Далі все залежить від інвестицій. Скільки їх потрібно? Порахуймо. Мінімально секунда анімації коштує 300 доларів. Виробництво 26–серійного мультфільму оцінюється, за сучасними розцінками, до 5 мільйонів євро. Зважаючи на такі витрати, європейські виробники працюють у кооперації з іншими.

— Ви збираєтесь виготовляти власні програми?

— Період становлення каналу триватиме мінімум три роки. Ми його розбили на п’ять етапів: перший рік показували операторам кабельних мереж, що ми є в ефірі. З новим контентом вийшли в ефір 18 жовтня минулого року — це другий етап. Зараз триває третій — створюємо і показуємо власний анімаційний поетично–музичний контент. Далі, сподіваємося, економічне становище дозволить каналу замахнутися й на постановочні проекти. Портфель сценаріїв, як завжди, є, але казати про щось конкретно ще завчасно. А може, і не потрібно. Ми всі маємо навчитися говорити про вже зроблене. Зрозумійте правильно. У нас, українців, мрії і плани, як правило, грандіозні й величні, а результати мізерні. Я особисто від цього дуже втомився.



ДОСЬЄ «УМ»

Володимир Кметик — випускник математичного факультету Львівського дер­ж­авного університету ім. Івана Франка.

Працював директором «Української кіностудії «Галичина–фільм» (1990—1995), гендиректором Львівської ОДТРК (1995—1996), заступником голови Держтелерадіо України (1998—2000), першим віце–президентом НТКУ (2002—2004).

Продюсував документальні («Василь Стус», «Люди з номерами», «Українська архітектура Львова» тощо) та художні («Нам дзвони не грали...», «Амур і Демон») фільми.  Сценарист і постановник документальних фільмів «Від рідної до української», «Синдром набутих дефіцитів», «Попіл наших сердець». Співавтор канадського документального фільму «Україна в Другій світовій війні».

З 2005 року — директор анімаційної студії «Фрески» (Київ).

2008–го заснував телекомпанію «Малятко–ТВ».

За постановку анімаційних фільмів «Старі казки, по–новому переказані» 2002 року відзначений Першою премією в жанрі «Телебачення» на Першому міжнародному конкурсі політичної сатири, який проходив у Києві.

Немає коментарів:

Дописати коментар