Із мрією про Париж

Автор: Роксоляна Свято

Миле європейське містечко (назвімо його «Львів», або ж краще «Lviv», як і пропонує режисер). Весняний ранок. Маленька дівчинка за вікном вправляється на скрипці, на сонечку туркочуть вгодовані голуби, пес привітно махає хвостом, сусід вітається зі своєї крамниці. Одним словом, усе, як завжди. Й водночас - зовсім інакше. Адже завтра має втілитися мрія всього життя: старенька пані (така тендітна, що, здається, розсиплеться від сильного подуву вітру) нарешті сяде у потяг із омріяним сполученням «Lviv Europe -Paris Nord». Тому й настрій у неї грайливіший, ніж зазвичай: своєю чорною парасолькою вона відраховує перегородки на паркані й радісно всім усміхається. І навіть щур під сходами не може зіпсувати їй настрій. Бо ж попереду - Париж. Що його, як казав колись Ілля Еренбурґ, можна просто «побачити і померти»...



Нова робота українського режисера-аніматора Олександра Шмигуна «Oh, Paris!» - як скринька з маленькими чарівними дрібничками, в яку приємно час від часу заглядати, хоч, здавалося б, іще першого разу добре вивчив увесь її вміст. Та ця вивченість оманлива, бо з кожним разом відкривається якась нова деталь (як-от назва газети - «Культура», - що лежить на столі в помешканні; розкриті ноти з «Адажіо»; сувенірні тріумфальні арки та ейфелеві вежі на роялі тощо), раніше не помічений дотеп чи веселий нюанс (назва потягу «Lviv-Paris», чи, скажімо, вигляд інших пасажирів автобуса з типово-радянською назвою «Стрела»), - іншими словами, все те, що свідчить про довгу й ретельну роботу режисера, виконану не лише совісно та якісно, а й з любов'ю. Не випадково ж над цією девятихвилинною стрічкою автор працював ще від 2005-го року.

І саме тому світ його анімаційного фільму, як і світ цієї зовсім старенької пані, вийшов таким ностальгійно-привабливим і водночас несподівано переконливим. А несподівано, бо ще зовсім молодий режисер зумів не просто вжитися, а й тонко передати на екрані відчуття зовсім літньої особи - особи, за плечима якої довге життя, яка пережила всю свою рідню (на стінах її старого помешкання - безліч сімейних та індивідуальних фото). Тепер же єдиною її компаньйонкою лишилася маленька жовта канарка в клітці, а єдиними заняттями - гра на роялі, спогади та мріяння про Париж. Але нині, згрібши всі скромні пожитки в один кут, бабуся пакує валізку і накручує будильник, щоб уже зранку, з букетом червоних тюльпанів і кліткою в іншій руці, потрапити на вокзал. Ледве заскочивши в останній вагон, вона займає місце в купе й поглядає у дощове вікно (а яким же, як не дощовим, має бути казковий Львів?). І поринає чи то в мрію, чи то в сон, у яких і відважні мушкетери, й пані у вишуканих вбраннях, і спортсмени-велосипедисти, і, звичайно ж, сама Ейфелева вежа, що проглядає крізь тумани...

Та все ж, як писала Наталка Білоцерківець, - «ми помрем не в Парижі». Бабуся відходить у солодкому сні, так і не доїхавши до кінцевої станції. Хоча дорослий глядач десь і усвідомлює, що омріяного жоден реальний Париж не перевершить. І лише канарка, вилетівши крізь розчинене вікно, пролітає над усіма тими місцями, що їх так хотілося побачити господині.

Такий сумно-ностальгійний і водночас життєствердний настрій був властивий і попередній роботі Олександра Шмигуна - ще учнівській короткометражці «П'єса для трьох акторів»(1), яку відзначили на кількох міжнародних фестивалях. Власне, цей настрій, як і тематика обох стрічок, виявляють у Шмигунові вплив і знаменитого вчителя - Євгена Сивоконя (досить пригадати хоча б останню роботу режисера «І засипле сніг дороги...», аби побачити емоційну співзвучність із «Парижем...»), і ширше,- всієї радянської анімаційної школи. Маю на увазі передусім загальну етичну настанову - знімати кіно, що апелюватиме до основних людських цінностей і буде, так би мовити, визначально «добрим».

Вочевидь, такі настанови не належать до мейнстримних тенденцій у сучасній світовій анімації (на думку відразу спадає некрофілійно-чорний гумор британських «Сестер Пірз» Луїса Кука (2007)- тріумфатора «Кроку» та низки інших фестивалів). Тож уже самим бажанням «знімати кіно, що несло б позитивний імпульс»(2), як і небажанням визнавати технологію основою анімації (бо ж і на мізерні кошти, цитуючи режисера, можна зробити шедевр, головне - робити «на практиці, а не в теорії»), Олександр Шмигун засвідчує свою приналежність до старої школи аніматорів-«аматорів». Але аматорів у первісному значенні цього слова, - тих, хто любить: любить свою професію, своїх персонажів, а насамперед - сам світ. І, звісно, ця любов передається і глядачам.
Кіно - театр 2010 №6