Розмовляла Людмила КОЛБ, спеціально для “Хрещатика”.
Молодий київський режисер-аніматор Олександр Шмигун розповідає про те, як старанність перемагає талант, практика — теорію, і як режисер йде на поводі у глядача
— Ви мали змогу жити і працювати за кордоном, але повернулися. Чому?
— Так, я пропрацював півтора місяці аніматором у Швеції. Але почав задихатися і виїхав. Втішно вийшло: туди я виїжджав тоді, коли в Україні панував хаос і безлад, а там — був суворий порядок. Але саме від нього мені й було ніяково. Все моє життя розписали в часі та розклали по поличках: через рік — беру кредит на квартиру, ще через рік — на машину. Я так жити не можу! Набагато цікавіше жити і дихати тим повітрям, яке я розумію. Набагато цікавіше знімати для тих людей, з якими я розмовляю однією і тією самою духовною мовою. Звичайно, там можна жити. Асимілюватися, завести сім’ю, побудувати будинок і жити. Але тут — моя батьківщина. Тут моє все.
— Маючи певний досвід роботи в світовій анімації, можете казати про якийсь порядок речей у цій сфері: від простого зароблення грошей до справжньої творчості?
— У моїй голові сформувалися три рівні. Перший — це комерційна анімація. Там усе вирішує продюсер, а режисер перебуває під впливом тих людей, які платять гроші і відповідно,— замовляють музику. Другий рівень — це меценатство, коли режисер-мультиплікатор знаходить багатого однодумця, котрий повірить у нього і дасть гроші на його проект, леліючи в голові думку про те, що віддав частинку себе в ім’я великої творчості. І третій — авторське кіно. Його автор знімає мало не в себе на колінах за незрозуміло які гроші, проте робить зі своєю роботою все, що захоче.
Я веду до того, що всі три рівні — взаємопов’язані між собою. У своєму житті режисер, як і будь-яка інша творча особа, не може обійти жоден із них або засісти на якомусь одному рівні. Я — вихідець зі школи Євгена Яковича Сивоконя, який неодноразово повторював: “Будьте в житті практиками, а не теоретиками”. Будь-яка праця — це безцінний досвід, перш за все. А нині, наприклад, є така тенденція: люди приходять у мистецтво і, ховаючись за словоблуддям і філософськими висловами, виправдовують власне неробство і відсутність успіху. Вони створюють різні товариства або співдружність, гордяться між собою якимись фільмами, знятими для аудиторії в п’ять осіб, просторікують про високе мистецтво і зрікаються комерції. Я не вважаю таких людей професіоналами.
Якщо аніматор або режисер — справжні професіонали, то вони можуть малювати в будь-якій техніці й знімати фільм під будь-яке замовлення, при цьому “не ламаючи” себе. У цьому, як на мене, визначається професіоналізм.
— З ваших міркувань виходить, що хороше комерційне замовлення потрібно ще й заслужити?
— Звичайно. До комерції з великими бюджетами потрібно дорости. Ніхто не дасть просто так творчій людині грошей і тим більше не благатиме її зняти фільм. Вона сама повинна піклуватися про своє ім’я. Самостійно повинна сіяти зерна, щоб щось проросло. Комерційна анімація не може існувати без творчих кроків.
— Яке місце посідає талант у всьому цьому процесі?
— Безумовно, це визначальна частина успіху. Але, як мовиться, порядок б’є клас. Старанність перемагає талант. Старанний і працелюбний учень завжди буде на голову вище за талановитого демагога і неробу.
— Молоде покоління аніматорів — які вони?
— Свій останній фільм “О Париже!” я робив на базі студії “Укранімафільм”. Ми готували його вихід до ювілею студії. Мені стало ніяково, коли всі навколо мене почали називати ювілей — поминками. Я шаленів! Адже на цій студії було створено найкращі анімаційні фільми. Навіщо плювати в колодязь, із якого кожен пив воду!?
Найгірше те, що ніхто з “жартівників” не знайшов ніякої альтернативи такому стану справ, ніхто з них навіть не спробував зняти хоч би аналоги великим роботам. На “Укранімафільмі” є прекрасна технічна база, яка дає змогу зняти своє кіно, реалізувати свої ідеї: можна знімати 2D, 3D і навіть знімати на плівку. І зовсім не потрібні мільйонні бюджети для того, щоб зробити щось своє. Всі можливості — на відстані витягнутої руки.
— За свій дебютний фільм “П’єса для трьох акторів” ви отримали нагороду МКФ “Крок”. Потім його було відзначено призом глядацьких симпатій на фестивалі короткометражного кіно в Сан-Паоло. Як впливають на вас перемоги?
— У випадку з “Кроком” — я пишався собою. Підсилював мою гордість той факт, що головою журі був Юрій Борисович Норштейн. Отже, цей приз був і з його рук. Це з одного боку. З іншого — чим більше мене хвалять, тим більше в мені зростає ненависть до себе і обурення. Будь-яка перемога автоматично стає минулою. Фільм мав резонанс, і все — кінець. Тому я дуже боявся другого фільму.
— Чому?
— Боявся, що нічого не вийде. Фабула мого другого фільму “О Париже!”: побачити Париж і померти. Головна героїня фільму — літня жінка, котра все життя мріяла побачити це місто, і в літньому віці її мрія збулася. Щоб зіграти цю роль, потрібно було прожити її.
Я на одному диханні взявся за розкадровування, але незабаром зупинився. Адже коли я почав розігрувати перші сцени, то зрозумів — мені сказати про це нема чого. Мені не вистачає життєвого досвіду. Робота над фільмом триває з 2005 року. Тепер фільм відзнято. Але я боюся дивитися його. Боюся, що мені захочеться щось виправити. Проте, зробивши цей фільм, я нарешті зрозумів і ясно відчув, що дозрів до повнометражного. Я — готовий і можу рухатися далі.
— Готові зрештою заробляти анімаційною майстерністю?
– Як сказав Чарлі Чаплін, «я прийшов сюди через гроші, а з цього виросло мистецтво». Чом би й ні? Художник не повинен голодувати. У творчої людини має бути можливість реалізувати себе. Їй треба думати про творчість, а не про те, що в неї буркоче в животі. Щоб створювати шедеври, митець повинен бути ситим, здоровим і приголубленим. Так, я готовий до серйозних виробничих відносин за гроші.
— До чого прагнете в анімаційному мистецтві?
— Якщо говорити про форму, то не можу сказати, що якесь художнє вирішення фільму є для мене стимулом, особливо його технічний аспект. Світова планка дуже висока. Якщо я гнатимуся за формою, то постійно поспішатиму. До того ж, щоб створити хороший фільм, зовсім не потрібні великі гроші. Можна йти мінімальними засобами, відсікаючи все зайве. Наприклад, якщо персонажеві не потрібно мовити, то навіщо йому рот? Якщо лялька грає жестом, то не потрібне обличчя. Відомий російський режисер Гаррі Бардін зобразив світову трагедію — за допомогою сірників!
— Як, на вашу думку, молодий режисер повинен ставитися до свого глядача: орієнтуватися на нього чи робити фільм винятково для себе?
— Глядача потрібно любити і поважати. Потрібно розуміти, що найцінніше в нашому житті — це час. Його не повернути. Тому потрібно виправдовувати довіру глядача до себе: якщо він прийшов на фільм, отже, він не повинен пошкодувати про це.
Що ж до смислового наповнення фільму, то від вироблених голлівудських прийомів, які йдуть на “ура” в будь-якого глядача, вже нікуди не подітися. Їх потрібно використовувати, а не кричати про інтелектуальність власного фільму. Режисер повинен намагатися нанизати на свою ідею те, що подобається глядачу. Крім того, картинка має бути такою, яка наближається до світових аналогів. Адже зустрічають за одягом, так? Важливо, щоб із перших кадрів у глядача не виникло відторгнення.
— Ви налаштовані на працю, а в країні — криза. Неможливе можливо?
— Я — оптиміст. Нездоланних гір немає, а всі бар’єри, огорожі, стіни — тільки в нашій голові. Зараз я працюю над повнометражним фільмом. Для мене — це ще непроторена стежка. Проте у мене і в моєї команди є потрібні технічна база і бажання — чому в нас не повинно вийти? Адже все починається не з дядька з гаманцем, а, перш за все, з нас.
 |
| Фото Павла ПАЩЕНКА |
Молодий київський режисер-аніматор Олександр Шмигун розповідає про те, як старанність перемагає талант, практика — теорію, і як режисер йде на поводі у глядача
— Ви мали змогу жити і працювати за кордоном, але повернулися. Чому?
— Так, я пропрацював півтора місяці аніматором у Швеції. Але почав задихатися і виїхав. Втішно вийшло: туди я виїжджав тоді, коли в Україні панував хаос і безлад, а там — був суворий порядок. Але саме від нього мені й було ніяково. Все моє життя розписали в часі та розклали по поличках: через рік — беру кредит на квартиру, ще через рік — на машину. Я так жити не можу! Набагато цікавіше жити і дихати тим повітрям, яке я розумію. Набагато цікавіше знімати для тих людей, з якими я розмовляю однією і тією самою духовною мовою. Звичайно, там можна жити. Асимілюватися, завести сім’ю, побудувати будинок і жити. Але тут — моя батьківщина. Тут моє все.
— Маючи певний досвід роботи в світовій анімації, можете казати про якийсь порядок речей у цій сфері: від простого зароблення грошей до справжньої творчості?
— У моїй голові сформувалися три рівні. Перший — це комерційна анімація. Там усе вирішує продюсер, а режисер перебуває під впливом тих людей, які платять гроші і відповідно,— замовляють музику. Другий рівень — це меценатство, коли режисер-мультиплікатор знаходить багатого однодумця, котрий повірить у нього і дасть гроші на його проект, леліючи в голові думку про те, що віддав частинку себе в ім’я великої творчості. І третій — авторське кіно. Його автор знімає мало не в себе на колінах за незрозуміло які гроші, проте робить зі своєю роботою все, що захоче.
Я веду до того, що всі три рівні — взаємопов’язані між собою. У своєму житті режисер, як і будь-яка інша творча особа, не може обійти жоден із них або засісти на якомусь одному рівні. Я — вихідець зі школи Євгена Яковича Сивоконя, який неодноразово повторював: “Будьте в житті практиками, а не теоретиками”. Будь-яка праця — це безцінний досвід, перш за все. А нині, наприклад, є така тенденція: люди приходять у мистецтво і, ховаючись за словоблуддям і філософськими висловами, виправдовують власне неробство і відсутність успіху. Вони створюють різні товариства або співдружність, гордяться між собою якимись фільмами, знятими для аудиторії в п’ять осіб, просторікують про високе мистецтво і зрікаються комерції. Я не вважаю таких людей професіоналами.
Якщо аніматор або режисер — справжні професіонали, то вони можуть малювати в будь-якій техніці й знімати фільм під будь-яке замовлення, при цьому “не ламаючи” себе. У цьому, як на мене, визначається професіоналізм.
— З ваших міркувань виходить, що хороше комерційне замовлення потрібно ще й заслужити?
— Звичайно. До комерції з великими бюджетами потрібно дорости. Ніхто не дасть просто так творчій людині грошей і тим більше не благатиме її зняти фільм. Вона сама повинна піклуватися про своє ім’я. Самостійно повинна сіяти зерна, щоб щось проросло. Комерційна анімація не може існувати без творчих кроків.
— Яке місце посідає талант у всьому цьому процесі?
— Безумовно, це визначальна частина успіху. Але, як мовиться, порядок б’є клас. Старанність перемагає талант. Старанний і працелюбний учень завжди буде на голову вище за талановитого демагога і неробу.
— Молоде покоління аніматорів — які вони?
— Свій останній фільм “О Париже!” я робив на базі студії “Укранімафільм”. Ми готували його вихід до ювілею студії. Мені стало ніяково, коли всі навколо мене почали називати ювілей — поминками. Я шаленів! Адже на цій студії було створено найкращі анімаційні фільми. Навіщо плювати в колодязь, із якого кожен пив воду!?
Найгірше те, що ніхто з “жартівників” не знайшов ніякої альтернативи такому стану справ, ніхто з них навіть не спробував зняти хоч би аналоги великим роботам. На “Укранімафільмі” є прекрасна технічна база, яка дає змогу зняти своє кіно, реалізувати свої ідеї: можна знімати 2D, 3D і навіть знімати на плівку. І зовсім не потрібні мільйонні бюджети для того, щоб зробити щось своє. Всі можливості — на відстані витягнутої руки.
— За свій дебютний фільм “П’єса для трьох акторів” ви отримали нагороду МКФ “Крок”. Потім його було відзначено призом глядацьких симпатій на фестивалі короткометражного кіно в Сан-Паоло. Як впливають на вас перемоги?
— У випадку з “Кроком” — я пишався собою. Підсилював мою гордість той факт, що головою журі був Юрій Борисович Норштейн. Отже, цей приз був і з його рук. Це з одного боку. З іншого — чим більше мене хвалять, тим більше в мені зростає ненависть до себе і обурення. Будь-яка перемога автоматично стає минулою. Фільм мав резонанс, і все — кінець. Тому я дуже боявся другого фільму.
— Чому?
— Боявся, що нічого не вийде. Фабула мого другого фільму “О Париже!”: побачити Париж і померти. Головна героїня фільму — літня жінка, котра все життя мріяла побачити це місто, і в літньому віці її мрія збулася. Щоб зіграти цю роль, потрібно було прожити її.
Я на одному диханні взявся за розкадровування, але незабаром зупинився. Адже коли я почав розігрувати перші сцени, то зрозумів — мені сказати про це нема чого. Мені не вистачає життєвого досвіду. Робота над фільмом триває з 2005 року. Тепер фільм відзнято. Але я боюся дивитися його. Боюся, що мені захочеться щось виправити. Проте, зробивши цей фільм, я нарешті зрозумів і ясно відчув, що дозрів до повнометражного. Я — готовий і можу рухатися далі.
— Готові зрештою заробляти анімаційною майстерністю?
– Як сказав Чарлі Чаплін, «я прийшов сюди через гроші, а з цього виросло мистецтво». Чом би й ні? Художник не повинен голодувати. У творчої людини має бути можливість реалізувати себе. Їй треба думати про творчість, а не про те, що в неї буркоче в животі. Щоб створювати шедеври, митець повинен бути ситим, здоровим і приголубленим. Так, я готовий до серйозних виробничих відносин за гроші.
— До чого прагнете в анімаційному мистецтві?
— Якщо говорити про форму, то не можу сказати, що якесь художнє вирішення фільму є для мене стимулом, особливо його технічний аспект. Світова планка дуже висока. Якщо я гнатимуся за формою, то постійно поспішатиму. До того ж, щоб створити хороший фільм, зовсім не потрібні великі гроші. Можна йти мінімальними засобами, відсікаючи все зайве. Наприклад, якщо персонажеві не потрібно мовити, то навіщо йому рот? Якщо лялька грає жестом, то не потрібне обличчя. Відомий російський режисер Гаррі Бардін зобразив світову трагедію — за допомогою сірників!
— Як, на вашу думку, молодий режисер повинен ставитися до свого глядача: орієнтуватися на нього чи робити фільм винятково для себе?
— Глядача потрібно любити і поважати. Потрібно розуміти, що найцінніше в нашому житті — це час. Його не повернути. Тому потрібно виправдовувати довіру глядача до себе: якщо він прийшов на фільм, отже, він не повинен пошкодувати про це.
Що ж до смислового наповнення фільму, то від вироблених голлівудських прийомів, які йдуть на “ура” в будь-якого глядача, вже нікуди не подітися. Їх потрібно використовувати, а не кричати про інтелектуальність власного фільму. Режисер повинен намагатися нанизати на свою ідею те, що подобається глядачу. Крім того, картинка має бути такою, яка наближається до світових аналогів. Адже зустрічають за одягом, так? Важливо, щоб із перших кадрів у глядача не виникло відторгнення.
— Ви налаштовані на працю, а в країні — криза. Неможливе можливо?
— Я — оптиміст. Нездоланних гір немає, а всі бар’єри, огорожі, стіни — тільки в нашій голові. Зараз я працюю над повнометражним фільмом. Для мене — це ще непроторена стежка. Проте у мене і в моєї команди є потрібні технічна база і бажання — чому в нас не повинно вийти? Адже все починається не з дядька з гаманцем, а, перш за все, з нас.
Немає коментарів:
Дописати коментар